Ох вже ця Одеса! Напевно, немає людини, яка б не посміхнулася, почувши саме слово – Одеса. Тут і жарти, і гумор, і незрівнянна ні з чим місцева говірка. І хоч і в Одеси бувають особливо погані дні, і його гордість – синє море, яке невіддільне від синяви неба – тоді стає воістину чорним, але все ж таки зникаюча задоринка, та ж жива сутність, яка й відрізняє одеситів, сам особливий смак одеського повітря, а він “таки не такий, як скрізь” переважує. Чаша терезів, переповнена ні з чим не порівнянною радістю життя, щасливими хвилинами мирної творчої праці, мріями та успіхами – передбачуваними та досягнутими, тут геть-чисто переважує… і біль, і страждання, і негодні дні.
Мені, можна сказати, пощастило надзвичайно: і в колоритній Одесі побувала, і з людьми безжурними зустрілася. І все це завдяки Всеукраїнській громадській організації “Асоціація інвалідів-спинальників України” (голова – І.М. Марусевич), яка найчастіше свої семінари та спортивні змагання проводить у неповторній Одесі.
Спинальники, люди з порушенням опорно-рухового апарату… Здається, який тут може бути запал? А ось є! І ще який! До того ж такі люди заслуговують не тільки на глибоку повагу, а й на визнання того, що з волі вищої сили вони обрані, щоб стати гідним прикладом бадьорості духу і самовладання.
Про один такий яскравий приклад я й розповім. Знайомтесь: чернігівець Сергій Шурута, працездатний особа з інваліністю 1-ї групи, неодружений, не палить і не п’є. Такі люди зараз, що не кажи – на вагу золота. Як нестримна шукачка цікавих людей з їхньою цікаво-незвичною долею, я відразу звернула на нього увагу. Внутрішньо відчула – ось він, мій герой. Час не розмова знайшлася не одразу: програма семінару була настільки насиченою, що й хвилини вільної не було, та ще й спортивні змагання, і екскурсія до міста, тож у перші дні навіть не вдавалося викроїти годину-другу, аби вдосталь поспілкуватися наодинці.
І все ж, якщо тому судилося, воно неодмінно здійсниться. І ось ми з Сергієм розмовляємо у його санаторському номері. Санаторій “Одеса” дуже добре пристосований для людей з інвалідністю, тож дискомфорту тут ніякого не відчувається. Можна вільно кататися по кімнаті в кріслі колісному, виїжджати на балкон, у фойє. А ще тут панує якась невимушена, вільна атмосфера. І люди тут відкриваються у всій своїй простоті, яка і надзвичайно гарна, і надзвичайно захоплююча.
“Не упустити того, що вже маю …”
Спочатку він мріяв стати професійним спортсменом, а для цього займався у лижній секції міського спортивного товариства “Динамо”. Їздив на тренувальні збори, зокрема до Мурманська, брав участь у різних міських та обласних змаганнях. Успіхи були очевидними, але перешкодою до повного тріумфу в спорті стали… матеріальні кошти. Так, щоб досягати добрих результатів, треба було придбати добрі – і дуже дорогі! – Лижі. А це родина, де батько та мати – прості медики собі дозволити не могла.
І тоді у Сергія з’явилася нова мрія стати військовим. І відразу здійснилася, т.к. перешкод для вступу до Алма-Атинського вищого загальновійськового командного училища імені маршала Радянського Союзу І.С. Конєва йому не виникло. І військову присягу на вірність Батьківщині прийняв, і рік провчився, а тут розвал Союзу… Хлопець вирішив повернутись до України. Згодом став студентом 2-го курсу факультету фізичного виховання Чернігівського педінституту. Здавалося б, тепер усе буде гаразд. Але розпочалися проблеми зі здоров’ям. Відразу виникла думка: це через професійні спортивні травми, на які й уваги не звертав. Згодом уже не міг стати на ліву ногу, стопа все більше хворіла, через кульгавість довелося користуватися тростиною.
Місцеві лікарі довго не могли визначитись із діагнозом його хвороби. Спинномозкова пухлина… Спрацювала найвища кваліфікація лікаря-нейрохірурга Ігоря Курильця з Київського НДІ нейрохірургії. Він і діагноз правильно поставив і допоміг з двома дуже дорогими операціями, які безкоштовно провів відомий британський нейрохірург, професор Генрі Марш. На запрошення української сторони він неодноразово приїжджав до Києва, проводив найскладніші операції, ставив на ноги людей, які не мають великих грошей. Так, Сергію пощастило, адже 20 тис. доларів, а такі гроші коштувала одна така операція, він і за все життя не зміг би заробити. Надзвичайно тішило те, що і пухлина виявилася доброякісною. Так Сергію подарували нове життя, і вона, у свою чергу, висунула йому свої нові вимоги.
Чотири довгі роки пішли на реабілітацію та часткове відновлення (цілком здоровим він так і не став). За цей час навчився стояти на ногах – а починав із кількох секунд, потім хвилин і ще заочно закінчив педагогічний інститут. Щоправда, вже його історичний факультет, на який перевівся напередодні операції, адже знав, що викладати школярам фізичний виховання за станом свого здоров’я вже не зможе.
Але й істориком він став лише за покликанням, а ось юристом… Пішов одразу на 3-й курс Міжрегіональної Академії Управління Персоналом (Чернігівське відділення). Під час складання іспитів його батько на своїх “Жигулях” привозив сина до академії; вони дзвонили викладачеві і той часто прямо в машині приймали іспит. Звичайно, за підказку і мови не могло бути, я вже не говорю про те, щоб списати відповідь.
А потім був червоний диплом і робота юрисконсультом в одній із організацій Чернігова. І вже понад 7 років він працює інженером з охорони праці в автосервісі. “Не упустити того, що маю, а якщо є така можливість – вчитися завжди і всьому; ні за яких умов не сходити з дистанції, – Сергій точно розставив свої життєві пріоритети, і визначив своє призначення. – Я був підготовлений до такого свого життя, бо хвороба не прийшла стрімко. Втриматися на плаву, не впасти духом, у всьому йти до перемоги мені допомагають заняття у великому спорті (хоча це і в минулому, але було загартування на все життя. – Авт.), позначається і навчання у військовому училищі. І зараз постійно підтримую себе у формі, тренуюсь. Ось спеціальні вправи для ніг вигадав і вже можу ходити за допомогою ходунків, а то й близько години стояти на ногах”.
– Знакомо ли мне чувство депрессии? – Сергей широко улыбается. И мне кажется, что он действительно никогда не унывает, всегда весел, бодр и подтянут. – Бывает… но несколько дней… Знаете, и это только в благодать! Появляется дополнительная возможность немного “посачковать”: поваляться в постели, помечтать, почитать ту же интересную книжку, на которую просто не хватало времени. Вот и все! Но благодаря такому ”унынию” приходит очередной заряд бодрости, в голове возникают новые планы относительно той или иной деятельности, и с новыми силами приступаю к их свершению.
…А они, свершения, у Сергея были даже очень убедительные! Да, этот человек и не знал, что он действительно герой! Вот однажды судился с банком “Аваль”, и победил! Дело в том, что к банкомату, принадлежащему этому учреждению, подъезда в инвалидной коляске не было, и никакой реакции на неоднократные просьбы инвалидов сделать пандус у руководства не возникало. После искового заявления к банку, грамотно составленного юристом Шурутой, этот вопрос решился молниеносно в прямом смысле слова. Просто взяли и привезли немного бетона, и за какие-то часы соорудили удобный пологий спуск… Больше проблем с получением денег у Сергея и других инвалидов не было, а еще стало удобно пользоваться банкоматом пожилым людям из близлежащего геронтологического пансионата, мамам с детьми в колясках…
Но на этом он не остановился. Уже хотел, чтобы и во всем городе всем-всем стало удобно подходить к банкоматам. Бросил клич к инвалидам! Но… многие из них тогда просто промолчали, может, просто не захотели лишних хлопот. Да, он еще отсудил у этого банка компенсацию 5 тыс грн. за нанесенный моральный вред, правда, эти деньги ему так и не выплатили.
– Как поднять людей?! Все хотят, чтобы им было хорошо, а вот что-то делать для этого не хотят! “Шурута сделает! ” – так и говорят многие из инвалидов. А некоторые на него и обижаются, считают, что “порядок в городе должен наводить Шурута”. И такое вызывает у Сергея дружескую улыбку. Кажется, этот человек вообще не умеет огорчаться, и не умеет разочаровываться в людях, понимая и принимая их такими, какими они есть; просто он делает свое дело, и делает его надлежаще и профессионально.
Радует, что он не один такой… Искра оптимизма и задора горит сердцах и у других людей с инвалидностью, которые, хотя и в инвалидных колясках передвигаются, но не сидят, сложа руки. К примеру, Дмитрий Соболев, руководитель областной организации инвалидов “Интеграция”, инвалид-колясочник. И собрались вот такие активные люди, сообща ходатайствовали, добивались, просили… и таки добились своего: им выделили помещение почти в самом центре города. Здесь планируется разместить Медико-социальный центр для людей с особыми потребностями, кстати, уже зарегистрированный ими же.
Вот так-то. Стоял запущенный полуподвал, требовал-просил человеческого тепла и хорошего ремонта. И нашлись те, кто живо откликнулся на эту его живую просьбу. Ребята-колясочники своими силами, согласно всем строительным нормам сделали пандус, поменяли входные и внутренние двери, закупили отопительные и водопроводные трубы, теплорадиаторы, сейчас думают, как бы приобрести обогревательный котел на твердом топливе. Горсовет, правда, обещал помочь со средствами, и на это они очень надеются…
“Радость в том, что, наконец, наступило утро…”
Сергій Шурута – учасник багатьох спортивних марафонів, які проводять для людей ікі пересуваються на кріслі колісному. Починав із м. Саки (Крим), куди щороку їздив у спеціалізований спинальний санаторій імені академіка М.М. Бурденко. Там і познайомився з Іваном Ареф’євим із Кременчука та Анатолієм Пирогом із Слов’янська Донецької області. Разом змагалися, найчастіше разом і вигравали. Разом були на марафонах, які відбулися у Польщі у травні та серпні минулого року. Перший із них – у Кракові – тоді зібрав понад 6 тис учасників із усього світу, і серед них 30 людей з інвалідністю, які пересуваються на кріслі колісному. І Сергій тоді опинився у п’ятірці переможців серед активних колясок.
Разом з Ванею та Толею у серпні цього ж року вони знову рушили до Польщі, вже на другий марафон, присвячений дітям, загиблим у роки 2-ої світової війни. До Львова їхали поїздом, а вже звідти добиралися до міста Замість своїм ходом. Цілих три дні провели вони такою нелегкою, але такою цікавою дорогою… Їхали на кріслі колісному, долали 60-100 км на день. Їх обганяли машини, і з зустрічних авто водії дружно сигналили до такої незвичайної трійки, і привітно махали їй руками.
Во время марафона: Замость, Польша.
Їхали і під дощем (сильним він видався в останній день шляху, всі промокли наскрізь), і речі везли з собою, а ночували, бувало, в наметі (хороший екстрим, тоді вночі було не по-серпневому холодно, температура не перевищувала 15 градусів) . Як згадує Сергій, який уперше в житті ночував у наметі, позитивним на цьому етапі їхнього прямування було те, що “нарешті все ж таки заміг світанок, і ранок настав, і ми, надзвичайно цьому зрадівши, продовжили свій шлях…” У придорожніх селах поляки зігрівали їх гарячим чаєм із бутербродами, щедро задаровували грушами та яблуками. Дорогою доводилося кілька разів гуму на колесах підклеювати, – і на добрих польських дорогах траплялися цвяхи.
Чотири дні тривав марафон: на кріслах колісних (у Сергія вона була з велоприводом) їхали від Замості до Краснобродів, а це 30 км, а назад поверталися автобусами; наступного дня за тією ж схемою, але в іншому місті. Сергій тоді прокотив 100 км, із загальним часом 5 год. 30 хв. І це був непоганий результат. Останні кілька днів учасники марафону провели у стародавньому Кракові, де окрім найцікавішої екскурсії містом зустрічалися з генеральним консулом України у Кракові. Тоді ж Сергію пообіцяли допомогти з безкоштовною медичною реабілітацією, але поки що це питання ще не вирішене.
Загалом на півгодини вони заїхали до табору смерті Освенцім… Часу на більше вже не було. “Сидів у колясці, думав, розмірковував… – згадує Сергій. – Було нестерпно боляче… Так боляче було душі, що й не передати словами. Стільки життів тут занапастили! Так, я відчував енергетику цього страшного місця. А ще мені здавалося, що й ці люди, та їхні долі стояли переді мною, і я ніби побачив очі закатованої дитини…”
…Приємна розмова на якийсь час припинилася. Ми довго мовчали, думали кожен про своє. Все ж таки не хотілося посилювати душевними тягарями радісні хвилини спілкування, і наша бесіда-інтерв’ю незабаром знову пішла в цілющому руслі. Прийшов сусід за номером, люди з інвалідністю, які пересуваються на кріслах колісних із Миколаєва. І всі разом ми пили чай із сушками, щиро насолоджувалися хвилинами тепла та спокою. Мені було якось надзвичайно добре і легко, і ще тоді подумалося: “Вкладу всю свою душу і в цю статтю, і нехай люди дізнаються, що є такий хлопець – Сергій Шурута! Живе в Чернігові така справді героїчна в житті, яскрава за своєю суттю і безжурна за характером людина. І він зустрівся мені саме у дивовижній Одесі…”
Ольга Шкрупська