МРІЯМ ЖИТИ ТА ЗДІЙСНЮВАТИСЯ!
Вона не така, як усі… Вона сильна, витривала, впевнена в собі і в тому, що у світі все має складатися на краще. Інакше їй і не жити. І така переконлива віра не лише втримує її в житті, щоразу окреслюючи вихід із найскладніших його лабіринтів, а й дає саме життя. Інакше їй і не бути, адже всякчас поряд по життю – чарівне створіння, вистраждана нею дитина.
Ця дівчинка виплекана живою думкою. Ліля Боштега, донечка відчайдушної буковинчанки Зіни Боштеги, всупереч усім застережливим прогнозам лікарів, з’явилася в цей світ. Так мрія набула реальності! Віриться, що оживуть і стануть дійсністю й інші, досі недосяжні, Зінині мрії…
Уперше я зустрілася з Зіною Боштегою на 9-му конкурсі “Міс красуня та легінь на візку – Буковина 2011”, який провела Чернівецька обласна Асамблея людей з інвалідністю. Тоді вона здобула титул – “Міс – глядацькі симпатії”. І приємно вражає, що ця жінка, яка є особа з інвалідністю 1-ї групи, впевнено йде до перемог. “Братиму участь у “Міс красуні” доти, доки не стану переможницею!” – так і сказала вона.
…І боляче й думати про те, що Ліля, донька Зіни, змушена навчатися в Чернівецькому медичному коледжі за контрактом. А її мати-одиначка, котра намагається попри все вижити на свою жалюгідну пенсію (вона завжди усміхнена, хоча болю в очах не приховати!) змушена, сидячи в кріслі колісному, оббивати пороги численних чиновницьких кабінетів, аби випрохати якусь допомогу для плати за навчання доньки…
А все починалося так весело…
По закінченню Сторожинецької школи, що в Чернівецькій області, Зіна Боштега вступила до Вашківського медичного училища. Вчилася на медсестру, мріяла стати лікарем-невропатологом… Не судилося. На другому курсі разом зі своєю групою весело їхали на сінокіс. Добиралися до поля на відкритій бортовій машині, було холодно, до того ж йшов сильний дощ. Вже вдома, шкодуючи маму, одразу їй не призналася, що почуває себе зле. Через кілька днів Зіну з високою температурою забрали до інфекційного відділення районної лікарні. Згодом було встановлено хворобу – “менінгіт”, а дещо пізніше – “розсіяний анцифаломеліт”.
Вона й досі не вірить у такий свій діагноз. І не вірила тоді, коли вже не змогла ходити самостійно, ноги не слухалися. Все ж не корилася, ходила по хаті, спираючись об стіну. Не вірила, коли отримала 1-у групу інвалідності, все здавалося – це якесь непорозуміння, зараз встану і піду. Ні, побіжу до клубу, бо так люблю танцювати. І найважче було у вихідні, саме тоді сільський клуб переповнювався гомінкою молоддю. А Зіна замикалася в своїй кімнатці, зачиняла наглухо двері, заслонювала вікна. Щоб тільки не чути, щоб тільки не бачити…
Вона смертельно боялася крісло колісне… Пересувалася по хаті за допомогою двох стільчиків, і думала лише одне: лише б не візок, лише б не візок… Але з кожним днем сили здавали, рукам уже було важко працювати ще й за ноги. Хвороба прогресувала, хоча дівчину лікували не лише місцеві лікарі, а й світила медицини з Києва, Санкт-Петербурга (дякувати Богу та односельцям, які допомагали в поїздках, бо родина Зіни жила бідно). Ніщо не допомагало…
Допоміг… той же крісло колісне. Змирилася з ним, бо треба було жити далі, а по-іншому вже ніяк не виходило. Згодом і звиклося, і тоді народилася мрія: маю народити дівчинку. Неодмінно, щоб була дівчинка! Лілії Альбінівні Повчик, своєму лікареві-невропатологу із Сторожинецької районної лікарні 18-річна Зіна тоді переконливо так і сказала: “У мене буде дівчинка! І я її назву Ліля!” Вона жила цією зухвалою думкою, і жива була, як виявилося, саме завдяки їй.
Зіна Боштега: “Завше даю місце подвигу”.
Вони не були довго разом… Зіна дуже хотіла народити дитину, а Михайло, якого вона стріла по життю, не хотів. Вона “ходила” (Зіна весь час каже, що вона “ходить” у візку) до Чернівецького дитбудинку, аби взяти на виховання маленьку дівчинку, та, посилаючись на стан Зіниного здоров’я, таке зробити не дозволили. І тоді ця невгамовна жінка знову вхопилася за свою давню мрію. Вона так і сказала хоробро: “Тепер я сама собі народжу дівчинку!”
Коли Зіна завагітніла, її чоловік, який також мав групу інвалідності, пішов від неї. А вона “пішла” по лікарнях, на збереження вагітності. І лікарі були категоричними у своєму вердикті: народжувати тобі не можна! Що ти собі думаєш?! Зіна ж думала про дівчинку… Думала: “Кажіть, кажіть собі, а дівчинка в мене буде!” І коли вже народжувала (швидше, народжували разом із нею когорта лікарів Чернівецької обласної лікарні), то крізь біль почула: здається, буде хлопчик… “Ліля… У мене – буде Ліля…” – вимовила, і тієї миті у світ з’явилася її донечка Ліля.
…”Моя мама не каліка, в неї просто ніжки болять…” – маленька Ліля захищає свою маму від базікання сусідських дітей. “Віддайте мій телефон, – це вже Ліля до своєї вчительки, яка на уроці забрала в неї стареньку мобілку, – а якщо моїй мамі стане зле, як вона мені подзвонить! Моя мама хвора, і якщо вона подзвонить, їй треба буде допомогти. Зараз вона не зможе подзвонити, і я не зможу їй допомогти!..” “Мамо, не плач! Тобі вже не боляче? Все буде добре! – п’ятикласниця Ліля надала мамі першу медичну допомогу, коли та, кудись поспішаючи, травмувалася, впавши додолу разом із кріслом колвсним. – Я ж в тебе є!” “Що ти хочеш найбільше? Може нову мобілку чи комп’ютер? – запитав Лілю один із доброзичливців. “Хочу, щоб моя мама знову ходила!” – не роздумуючи відповіла дівчинка.
Ліля Боштега (праворуч) та мамина подругаОрися Сиротюк
Ліля Боштега вчиться на медсестру в Чернівецькому медичному коледжі. На вихідні приїжджає до рідної домівки. Роботи для неї тут ой як багато! Хоча мама живе не сама, а з 78-річною бабцею Оленою, та й та недужа. Працьовита дівчина встигає все – і в хаті лад навести, і по-господарству все обійти, і маму полікувати: то масаж їй робить, то якусь чергову лікарську процедуру. Доброю і до мами з бабцею, і до людей зросла Ліля, бо змалку знала біду, знала нестатки. Скромна, невибаглива, працьовита… Про таких нащадків, певне, мріє кожна родина.
…Під час однієї з акцій я не могла відвести погляду від цієї тендітної дівчинки. Про них кажуть: таких просто не буває. Не буває таких очей, такого серця, такої душі… Я ж дивилася, і все бачила, як є.
Завше даю місце подвигам…
Зіні Боштезі пощастило… “Якби я була здоровою, то чи робила б такі подвиги?!” – вона, як завше, привітно всміхається. – Хвороба зробила мене героїчною! Мій подвиг бути веселою, бо скрізь так багато сліз, а тут ще й мої!? Вийду на вулицю, і добрі люди довкола, і так хочеться жити, і так хочеться надіятися. І я завше даю місце подвигам! Щоразу їхати на якісь змагання (а Зіна ніколи не відмовляється, а ще й просить про свою участь у багатьох!) – то теж подвиг, адже поїздки країною дуже виснажують фізично. Та це краще, ніж сидіти на одному місці!”
І ще в неї – нестерпна жага до перемог. “Я їхала до Криму задля перемоги! І з нею повертаюся додому!” – радісно після однієї з поїздок телефонує мені схвильована Зіна і перечислює свої численні нагороди. Вона перемагала на змаганнях, ціпеніючи від напруження, але з усмішкою. І це подвиг, бо не думала про свою хворобу, а “йшла” в чуже місто до людей, аби і їх чимось розрадити; знаючи, що буде дуже складно, брала участьі в Чернівецькому авторалі для людей з інвалідністю. Цього разу Зіна була в якості штурмана, хоча має й водійські права. А на обіцяний владою автомобіль “Запорожець” чекає вже близько 20 років, і зараз на черзі аж 325-та.
І як подвиг… періодично “ходити” до чиновників та, сидячи в недолугому вітчизняному кріслу колісному, коліщата та гума якого не витримують й кількох місяців також “ходьби”, часто і безрезультатно стукати в їхні здебільшого зачинені двері. І та ж перемога – зуміти поставити на місце водія “маршрутки”, який безжалісно викинув на вулицю дівчину з інвалідністю з ДЦП, котра не мала квитка (мотивуючи тим, що вона… п’яна). І подвиг, нарівні зі всіма, на візку до кінця “пройти” тривалий екскурсійний маршрут по Чернівцях під час 5-го відкритого турніру з брейн-рингу серед команд людей з інвалідністю. А хто був у цьому дивовижному місті, той знає, які там круті підйоми та спуски.
…Я бачила, як вона тихенько плакала. Бо після тривалого сидіння у візку так болять хребет та суглоби! Помітила сльози на її очах, коли вона, аби хтось не побачив, на одному із семінарів для лідерів руху гладила долонею чужу “Пантеру” – легке крісло колісне, в якому так добре не лише “ходити”, а й танцювати. Призналася: давно мріє про таку! І ще вона мріє, аби хтось та допоміг її доньці з платою за коледж; а може, щоб таки трапилося диво, і враз задзвенів Зінин телефон (095-380-94-68) та надійшла звістка з медичного коледжу, що її дівчинку, як і обіцяли, та досі не виконали обіцяне, все ж перевели на безплатне навчання.
Мені весь час хочеться їй телефонувати… “Бажаю, щоб ви всі були здорові!” – щоразу радісно наспівує Зінина мобілка. І вже у ті хвилини якось добре, і якось так обнадійливо стає на серці.
P.S. Як добре, коли все добре складається, і коли здійснюються мрії. Зінину доньку Лілю все ж таки перевели на бюджетну форму навчання, і цілих два роки вона ще й стипендію отримувала. Закінчила медичний коледж, взяли на роботу медсестрою Сторожинецької райлікарні Чернівецької області. Ще якийсь час, і Ліля вийшла заміж. А на самий цьогорічний Новий рік, о 7.05 ранку, вона народила здорову дитину, дівчинку, яку назвали Кірою.
Крісло колісне “Пантеру” Зіна Боштега вже має (подарували добрі люди). Її спортивних перемог й не полічити, немає рівних цій талановитій чернівчанці у вишивці нитками та бісером. А як чудово вона гуморески розповідає! Загалом, успішних результатів багато, і їх видно всім.
“Бажаю, щоб ви всі були здорові!!!” Зіна Боштега й дотепер не змінює цей, вже такий знайомий багатьом, вхідний сигнал своєї мобілки. І щоразу, коли їй телефонуєш, зіправді так обнадійливо стає на серці, і душа твоя щоразу немов повниться новими силами.
Ольга Шкрупська
Київ–Чернівці