“Я впевнений у тому, що наш пацієнт незабаром стоятиме на ногах, – каже директор центру реабілітації спінальників “Відродження-АРС” Іван Марусевич. – Хоча, якби не було втрачено час, він би вже робив перші кроки. Тепер реабілітація розтягнеться на більш тривалий термін. Через неправильне лікування відбулося зрощення суглобів. Їх тепер доводиться розробляти, пацієнт зазнає пекельного болю. Але без цього неможливе відновлення”.
48-річний Віталій Мертвищєв, який дивом вижив після страшної автокатастрофи в Кримських горах, знову навчився сидіти, незважаючи на розрив спинного мозку. «За місяць пацієнт встане на ноги», – стверджують лікарі.
– Може, вистачить мене вже мучити? Я більше не можу терпіти цей біль! — так Віталій Олександрович звертався до масажиста, який згинув і розгибав ноги в колінах, коли ми ввійшли до палати реабілітаційного центру. – А тепер допоможи мені сісти, – попросив пацієнт після закінчення процедури.
Розговорившись із нами, шахтар, який пережив моторошну автокатастрофу, просидів на ліжку навіть більше, ніж зазвичай. Це радісно відзначила його дружина Любов Львівна.
… Трагедія біля кримського міста Алушта сталася увечері 17 грудня 2003 року. У яр впав автобус, у якому 36 шахтарів об’єднання «Павлоградвугілля» їхали на відпочинок до санаторію. П’ятнадцять пасажирів загинуло на місці. Троє померли у лікарні. З тих, що залишилися живими, найсерйозніше постраждав Віталій Мертвищєв: черепно-мозкова травма, поламані ребра, травмовані легені, пошкоджені хребець поперекового відділу, спинний мозок. Довгий час ліва рука була закута у гіпс. Після надання першої допомоги у кримській лікарні Віталія перевезли до Києва.
Вперше ми зустрілися з чоловіком у столичній Лікарні швидкої медичної допомоги у лютому. Напередодні пацієнтові зробили найскладнішу операцію на хребті, після якої у нього з’явилася чутливість у ногах.
– Фактично ми виконали дві операції, – каже завідувач відділення хірургії хребта та спинного мозку Лікарні швидкої медичної допомоги міста Києва Володимир Резніченко. – Закріпили травмований поперековий відділ спеціальною титановою конструкцією, яка утримує хребет у потрібному положенні. Потім розплутали і правильно уклали нервові коріння спинного мозку. На щастя, вони не загинули, а отже, зможуть передавати імпульси до нижньої частини тіла. Після цього видалили роздроблений під час аварії хребець, а на його місце поставили пористий керамічний трансплантат.
Нейрохірурги дали шанс пацієнтові стати на ноги. Але попередили: має бути складний курс реабілітації, доведеться терпіти біль, завзято виконувати фізичні вправи. Чоловік був готовий до цього. Однак події несподівано почали розвиватися зовсім по-іншому.
«Одразу після аварії чоловік попросив: «Принеси мені сигарети та два сірники»
Через місяць після операції, переконавшись, що спинний мозок справді почав передавати сигнали в ноги ще недавно паралізованого шахтаря, лікарі виписали його додому до Тернівки Павлоградського району Дніпропетровської області. Віталію Олександровичу треба було зробити перепочинок перед реабілітацією.
– Потім чоловік перебував у Дніпропетровському реабілітаційному центрі, – каже Любов Львівна. – Але невдовзі виявилося, що по-справжньому з ним працювала лише масажист. Головний лікар санаторію в Саках, куди Віте дали путівку, вивчивши витяги з лікарень, сказав: «Так, ми тут ставимо на ноги таких хворих. Але вас не візьмемо. Залікуйте руку, що прогнилася, пролежні, і приїжджайте». І це незважаючи на те, що Вітю привезла карета «швидкої допомоги», він потребував уваги фахівців… Зневірившись, я зателефонувала до Києва Володимира Резніченка. Почувши нашу сумну історію, він сказав: «Ми на вас чекаємо». У відділенні чоловіка зустрів увесь персонал – від лікарів, що оперують, до нянечок. За час лікування він став ним рідною людиною.
— Побачивши ускладнення, які «заробив» наш пацієнт, ми жахнулися, — каже старший ординатор відділення хірургії хребта та спинного мозку Лікарні швидкої медичної допомоги Олексій Ісаєнко, який оперував Віталія Мертвищева. – Ще кілька днів зволікання, і в цього пацієнта почалося б зараження крові, він міг би загинути. Ми терміново видалили з руки пластину, що скріпляла кістки, почистили рану, пролікували пролежень. За два тижні Віталія перевели до столичного реабілітаційного центру.
– Коли мене привезли до центру реабілітації спинальних хворих, я побачив Наташу, якій нейрохірурги зробили таку саму операцію, як мені, – каже Віталій Олександрович. – Але в її випадку не було втрачено часу. Вона зараз ходить! Адже у жінки був розірваний спинний мозок, її паралізувало. Зі мною щодня почали працювати спеціалісти. Адже для мого відновлення тепер важливо не прогаяти жоден день.
— Будь ласка, подай мені сигарету, — несподівано просить Віталій Олександрович. – На моє щастя, тут дозволили курити. У мене стаж курця майже п’ятдесят років. На два місяці у лікарні довелося «зав’язати». Щоб притупити бажання палити, поїдав шоколадні цукерки – по кілограму на день. Тепер на них дивитись не можу.
– Пам’ятаю, як побачила Вітю у реанімації Сімферопольської лікарні, – згадує Любов Львівна. — Він був майже непритомний, але коли я запитала, що принести, відповів: «Цигарку і два сірники». Я йому: «Як же ти куритимеш? Він: «Потихеньку вийду і покурю». А сам весь синій, переламаний…
«Найсильніший біль у ногах говорить про те, що нерви відновлюються»
Важко не звернути увагу на гантелі, що лежать у розі палати. З їхньою допомогою Віталій Олександрович зміцнює м’язи рук.
– За один раз я можу підняти гантелі 15 разів, – продовжує чоловік. – Соромно про це навіть говорити. Тридцять років я пропрацював у шахті, а тепер навіть чотирикілограмова гантель для мене важка.
– Страх перед далекими поїздками після аварії не виник? – Запитую Віталія Олександровича.
– Ні. Я спокійно ставлюся до дороги. А ось молодша донька, виявилось, злякалася сильно. Цього літа їй дали путівку до того ж санаторію в Алушті, куди я не доїхав. Тож вона, почувши, що треба збиратися в дорогу, сказала: «Не поїду! Не хочу бачити яр, де розбився автобус із шахтарями. У ньому ж був і ти. Але ми її вмовили. Наступної весни вона закінчить одинадцятий клас, буде не до відпочинку.
Раніше Віталія Олександровича не можна було ні на мить залишити одного. Щогодини його треба було перевертати, щоб не утворювалися пролежні. Тому поряд практично завжди була дружина. Коли їй треба було поїхати додому, її підміняли друзі-шахтарі Віталія Олександровича.
– Зараз не дають спокійно врятувати сильний біль у ногах. Але щоб я не будив Любу, вона з вечора залишає на тумбочці для мене склянку води, необхідні препарати, а дістаю їх уже сам, — хвалиться своїми успіхами Віталій Олександрович. – Лікарі просять, щоб я не зловживав знеболюючими, але іноді нема сил терпіти біль, у голові від неї темніє. Але біль свідчить, що нерви відновлюються. А якщо поряд зі мною довго немає рідних, здається, починаю божеволіти. Важко весь час лежати.
— Друзі Віті про нього не забувають, — усміхається Любов Львівна. – Приїжджали його відвідати на День шахтаря, в останню неділю серпня. Привезли подарунок – маленький телевізор. Ой, – раптом кинулась жінка. – Поки я з вами тут говорю, у мене перець фарширований на плиті згорить.
– Ми тут живемо, як у себе вдома, – каже Віталій Олександрович. – Є кухня, де дружина може готувати.
– А які тут ванні кімнати! — додає Любов Львівна, повернувшись із кухні. – Все зроблено так, щоб лежачого хворого можна було нормально викуповувати.
– Я впевнений у тому, що наш пацієнт незабаром стоятиме на ногах, – каже директор центру реабілітації спінальників «Відродження-АРС» Іван Марусевич. – Хоча, якби не було втрачено час, він уже робив би перші кроки. Тепер реабілітація розтягнеться більш тривалий термін. У Віталія через неправильне лікування відбулося зрощення суглобів. Їх тепер доводиться розробляти, пацієнт зазнає пекельного болю. Але без цього неможливе відновлення. Думаю, за кілька тижнів Віталій вже почне освоювати коляску, вчитиметься самостійно одягатися. Хочу зауважити, що цього року як ніколи багато людей, які зазнали тяжких травм хребта під час масових ДТП.
— Кохання Львівна, де ви знаходите сили, щоб не падати духом? – питаю дружину шахтаря.
– Спочатку на найменший шурхіт, звук одразу ж бігла до чоловіка, – каже жінка. – А потім зрозуміла: не можна ставитись до нього як до безпорадного з інвалідністю. Якщо Вітя мене не просить, я не кваплюсь йому допомагати. Багато чого він уже може робити і сам. З дому я привезла фарби, олівці, фломастери. Мені потрібно оформити дитячий садок, де я працюю художником. От і працюю у вільний час: малюю їжачок і лисичок. Співробітники з розумінням поставилися до моєї ситуації. Але чоловік каже: «Якщо тебе звільнять, зарплатою буде моя пенсія. Адже ти постійно працюєш на мене!
Віолетта КІРТОКА «ФАКТИ»